День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. 80 роковини депортації

Цьогоріч минає 80 років з того часу, коли радянський режим депортував увесь кримськотатарський народ з території Кримського півострова. Депортацію визнали актом геноциду кримськотатарського народу 2015 року Україна, 2019 року Латвія та Литва, 2022 — Канада. 8 травня Верховна Рада України звернулася до урядів і парламентів іноземних держав, міжнародних організацій і парламентських асамблей щодо визнання ними депортації 1944 року актом геноциду кримськотатарського народу.

Екскурс в історію

Кримські татари — корінний народ України, у якого немає іншої рідної домівки, окрім Криму. До його анексії Російською імперією у 1783 році територію півострова на 92% населяли кримські татари. Наприкінці XVIII — початку XIX століттях відбувалося фактичне витіснення кримських татар з Криму. Обезземелення, релігійні утиски і русифікаторська політика — основні причини кількох хвиль еміграції кримських татар.

У 1917 році було проголошено створення Кримської Народної Республіки та ухвалено  Конституцію, яка була демократичною, ліберальною та національною за спрямуванням.  Четверо жінок були обрані делегатами зборів, а Шефіка Гаспринська — членом президії. Таким чином в Криму, вперше в мусульманському світі, і раніше за більшість західних країн, було запроваджено жіноче виборче право. Однак, проіснувала Республіка недовго: в січні Крим окупували більшовики. 23 лютого 1918 року Номан Челебіджихан був убитий, а його тіло викинули в море.

18 жовтня 1921 року постановою ВЦВК і РНК утворена Кримська Радянська Соціалістична Республіка — автономія у складі РРФСР.

У 1921–1923 роках у Криму панував голод, спровокований заготівельною політикою радянської влади. У той час померло близько 100 тисяч осіб, 76 тисяч з яких — кримські татари. Крім голоду, в період колективізації в Криму тільки в 1930-1931 роках було розкуркулено і вислано близько 25-30 тисяч осіб.

17 квітня 1938 року була розстріляна велика група представників кримськотатарської інтелігенції та політичної еліти. Після розстрілу радянська влада ініціювала процес проти членів кримськотатарської партії “Міллі-Фірка”. Репресій зазнало і кримськотатарське духовенство.

Кульмінація російської колонізаторської політики 

На світанку 18 травня, а в деяких населених пунктах напередодні, 17 травня, було розпочато депортацію кримських татар. Залучений особовий склад відзначився жорстокістю: операція відбувалася із застосуванням насильства. У більшості випадків кримським татарам не пояснювали, що відбувається, куди саме їх везуть, а на збори давали не більше 15 хвилин. Таким чином, кримські татари покинули власні домівки не готовими до довгої та виснажливої дороги, не кажучи вже про облаштування на чужині. Жінок, людей похилого віку і дітей завантажували в ешелони для перевезення худоби по 120–150 осіб у кожний. За спогадами очевидців, дорогою їх не годували, не було елементарної медичної допомоги, померлих викидали прямо по дорозі. 2–3 тижні тривало перевезення у тісних вагонах, без їжі, води та медичної допомоги, де від голоду та хвороб загинуло 7000–7900 кримських татар. 

Загальна кількість позбавлених Батьківщини кримських татар становила 207 111 осіб, з них 92553 — діти. Останній ешелон з депортованими кримськими татарами прибув до місця вигнання 8 червня 1944 року. Близько 151 тисяча  депортованих опинилася в Узбекистані, де місцеві жителі сприймали їх як зрадників і ворогів. Кримськотатарські «спецпереселенці» були відправлені на будівництво Фархадської ГЕС в м. Бекабаді, рудники “Койташ” в Самаркандській області і “Ташкент-Сталінвугілля”, в колгоспи і радгоспи Ташкентської, Андижанської, Самаркандської області, Шахрізябського, Кітабського районів Кашкадар’їнської області. Здебільшого їх розміщували в непристосованих для житла бараках, а на руднику “Койташ” і зовсім опинилися просто неба. 

В умовах незвичного клімату, без елементарних умов існування, люди були поставлені на межу життя і смерті. За офіційними даними, тільки в перші місяці вигнання, з травня по листопад 1944 року, від хвороб і виснаження в Узбекистані померло 10105 спецпереселенців з Криму, тобто близько 7% від числа прибулих. Протягом наступних 12 років через надсмертність, спричинену депортацією та умовами перебування у спецпоселеннях, загинуло 49 200 осіб. Згідно з переписом Національного руху кримськотатарського народу, за перші роки депортації померло 46,2% народу. 

Знищення культурно-історичної пам’яті

Геноцид супроводжувався стиранням памʼяті про кримських татар з історії Кримського півострова: переглядалася кримська історія, впроваджувалися російські імперські наративи про “одвічно російський” Крим, цілеспрямовано та масово поширювалися міфи в контексті “народ-зрадник”. До Криму завозили переселенців з РРФСР, Української РСР, яких цілеспрямовано заселяли в будинки кримських татар. Репресивний радянський режим повністю змінив та спотворив кримську топоніміку, зокрема було замінено на російські назви населених пунктів, вулиць, що мали кримськотатарське походження.

Радянська політика знищення пам’яті про кримських татар знайшла втілення в:

• ліквідації після виселення: 

• 112 особистих бібліотек
• 640 бібліотек початкових шкіл
• 221 бібліотеки середніх шкіл
• 360 хат-читалень
• 30 районних, 60 міських бібліотек
• 861 кримськотатарської школа
• 24 музеїв
• редакції кримськотатарських газет і журналів, радіо, театри, музеї, вищі і спеціальні навчальні заклади
• книжкового фонду кримськотатарською мовою, сотні унікальних рукописів
• 63 оркестрів
• 1600 кав’ярень
• 237 колективів художньої самодіяльності

• зрівняно із землею 2400 кладовищ, знищені надгробні пам’ятники, святині, будівлі мечетей і медресе передані під магазини, клуби, склади

• переобладнано в психлікарню будівлю найстарішого духовного навчального закладу Зинджирли медресе 

• вилучено 80 тисяч будинків, 34 тисяч присадибних ділянок, 15740 голів худоби, 420000 одиниць посуду, меблів, одягу, предметів домашнього вжитку. Жодній кримськотатарській сім’ї нічого з усього вилученого 1944 року не повернули досі

• змінено у 1944-1945 роках в Криму кримськотатарські топоніми та гідроніми

• перейменовано 11 райцентрів та 327 сіл із кримськотатарськими назвами 

Боротьба проти утисків після повернення

У доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС вперше було сказано про несправедливість, допущену стосовно виселених народів. А Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.04.1956 “Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турок — громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни”, який з’явився незабаром, скасував режим спецпоселень згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду. 

Зняття обмежень, у випадку кримських татар, не передбачало повернення майна, конфіскованого при виселенні, а також повернення на Батьківщину. Уже наприкінці 1956 року була прийнята Постанова Політбюро ЦК КПРС “Про відновлення національних автономій калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського і інгушського народів”, а вже 1957 року розпочалася їхня репатріація. Кримські татари, німці та турки-месхетинці такої можливості не отримали. 

Друга половина 1950-х років — перший підйом національного руху кримських татар, за що радянський тоталітарний режим чинив арешти та затримання. Перший політичний процес над активістами відбувся вже у 1961 році.

1967 року прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму”, основна ідея якого полягала в тому, що кримські татари “вкоренилися в місцях нинішнього проживання, повернення їх до Криму недоцільне”. Указ скасовував рішення про звинувачення щодо “громадян татарської національності, які проживали в Криму”, але стверджував, що вони “вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік”.

Застереження про “паспортний режим” передбачало створення адміністративних перешкод корінному народу на шляху до Криму. Без прописки кримські татари не могли придбати будинок та влаштуватися на роботу. Уже до кінця вересня 1967 року до Криму прибуло близько 2000 кримських татар, однак практично ніхто з прибулих прописаний не був. До початку 1968 року різко збільшилася кількість листів про припинення перешкод в прописці від кримських татар до вищих державних інстанцій. Протягом наступних років влада втілювала в життя політику “Крим без кримських татар”. 

Для кримських татар у Криму не було прописки, населенню півострова було заборонено продавати житло кримським татарам, а куплені будинки зносилися бульдозерами. Тих, хто не бажав миритися з цим, притягали до судової відповідальності. На знак протесту проти цієї політики 23 червня 1978 року піддав себе самоспаленню Муса Мамут.

У липні 1987 року кримські татари вийшли на Червону площу у Москві з вимогою повернути народ на Батьківщину, а вже 1989 року почалося її втілення. В умовах штучних перешкод, створених місцевою владою і відсутності можливості придбання житла, кримські татари розпочали самостійне будівництво 300 селищ компактного проживання. 

Крим у складі незалежної України

26 червня 1991 року відбувся Другий Курултай кримськотатарського народу. Був обраний Меджліс — представницький орган кримських татар. У перші роки після повернення відродився кримськотатарський театр, були створені фольклорний ансамбль “Кирим”, національна бібліотека імені І. Гаспринського, музей історичної та культурної спадщини кримських татар, перші радіо- і телепередачі кримськотатарською мовою, почалося будівництво шкіл і мечетей.

Росія продовжує знищення кримських татар, які незгодні з окупацією Кримського півострова. Руйнування культурних та історичних пам’яток, затримання, переслідування, обшуки в будинках, переписування історії, погрози та тиск, незаконна мобілізація до лав російської армії — реальність, яку створила Росія на території Кримського півострова з 2014 року. Тільки деокупація Криму та відновлення контролю України над півостровом допоможе відновити справедливість, права та свободи людей, зокрема представників кримськотатарського народу.