21 Квітня 2025

21 квітня — 15-та річниця підписання “Харківських угод”

Рівно 15 років тому, 21 квітня 2010 року в Харкові представники України та російської федерації підписали так звані “Харківські угоди”. Формально вони стосувалися продовження терміну перебування чорноморського флоту росії в українському Криму до 2042 року в обмін на незначну знижку на російський газ. Насправді ж це була одна з ключових поступок проросійського керівництва України в інтересах Кремля, що фактично заклала підвалини для майбутньої окупації Криму.

Чорноморський флот російської федерації — спадкоємець радянської військової сили на півострові — завжди був інструментом імперської політики. Після відновлення Україною незалежності в 1991 році питання його перебування в Криму стало предметом численних суперечок, шантажу та прямих погроз з боку москви. Розподіл радянського флоту супроводжувався конфліктами, ультиматумами та маніпуляціями, зокрема з боку командування ЧФ і російських політиків, які не визнавали право України на Севастополь. 

​У 1992–1995 роках Чорноморський флот, попри постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року №1431-XII про підпорядкування всіх військових формувань на території України, включно з флотом, українській владі, фактично залишався під контролем москви. Російські медіа й чиновники регулярно озвучували ідеї про його повне підпорядкування росії та розглядали Севастополь як “місто російської слави”. Російський уряд відкрито підтримував антиукраїнські організації в Криму й погрожував силовими сценаріями на випадок, якщо Київ наполягатиме на повному виведенні флоту. У 1997 році, в результаті складних багаторічних переговорів та під тиском зовнішніх загроз, було укладено базові угоди, які дозволяли тимчасове базування російського флоту в Севастополі до 2017 року. Це було компромісне, але вкрай ризиковане рішення, яке згодом дало змогу росії зміцнити свій військовий плацдарм на території України.

У 2010 році проросійський режим Віктора Януковича, обраного за підтримки кремлівської інформаційної та політичної машини, пішов на ще одну поступку: Харківські угоди. Їхнє підписання супроводжувалося репресіями проти опозиції, цензурою в медіа та прямим тиском на парламент. Угода легалізувала подальше розгортання російської військової присутності в Криму. Під прикриттям дипломатичних формулювань відбувалося фактичне посилення російського контролю над частиною української території.

Після підписання угод росія почала нарощувати військову інфраструктуру в Севастополі, перекидати нову техніку, персонал, розширювати сфери впливу через підконтрольні організації та спецслужби. Це відбувалося на тлі послаблення державного контролю з боку офіційного Києва. Фактично, Харківські угоди відкрили двері для безперешкодної підготовки до майбутнього вторгнення.

У 2014 році саме сили чорноморського флоту рф стали основою для силового захоплення Криму. Під прикриттям флотської інфраструктури було здійснено блокування українських військових частин, захоплення аеропортів, адміністративних будівель, а згодом — проведення псевдореферендуму. Таким чином, Харківські угоди стали частиною стратегії гібридної окупації, яку росія реалізувала зсередини України руками своєї агентури та військових підрозділів.

Після початку російської агресії Верховна Рада України денонсувала Харківські угоди. Було відкрито кримінальні провадження щодо державної зради вищого керівництва країни, яке підписало ці документи. В суспільній свідомості вони залишилися символом капітуляції, втрати політичного суверенітету та необоротних наслідків угодовства з державою-агресором.