06 Червня 2025
6 червня 1969 року — історичний акт кримськотатарського національного руху
В історії національного руху кримськотатарського народу демонстрація 6 червня 1969 року посідає виняткове місце як прояв надзвичайної мужності й громадянського спротиву тоталітарному режиму. Цей вчинок, що тривав усього кілька хвилин, став прикладом непохитності у боротьбі за право народу на повернення до своєї історичної Батьківщини — Криму.
Подія відбулася у центрі Москви, на площі Маяковського, у розпал Міжнародної наради комуністичних і робітничих партій — заходу, покликаного продемонструвати єдність комуністичного руху, але який несподівано став місцем викриття політики ігнорування прав кримськотатарського народу.
Причиною протесту стали наслідки Постанови ЦК КПРС від 17 серпня 1967 року, в якій фактично формалізувався підхід до “остаточного вирішення” кримськотатарського питання: замість реабілітації й повернення до Криму передбачалося так зване “укорінення” — закріплення кримських татар у місцях заслання, передусім в Узбекистані. Цей підхід оформився у вигляді Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року, в якому зазначалося, що кримські татари “вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік”. Тобто політичне керівництво СРСР продемонструвало, що не має наміру відновлювати права депортованого народу.
З формальної точки зору, Указ скасовував огульні звинувачення щодо кримських татар, але на практиці не відкривав жодної можливості для повернення на батьківщину. У подальшій постанові №494 говорилося про право на проживання в будь-якій частині СРСР відповідно до чинного законодавства. Проте на ділі кримським татарам продовжували відмовляти у реєстрації, примусово вивозили їх з Криму, як це відбувалося і в роки сталінських репресій.
Форма оприлюднення Указу була незвичною для реабілітаційного документа. Його було повідомлено лише членам КПРС на спеціальних партійних зборах, де підкреслювалося: рішення остаточне, незгодних чекають репресії. Такі збори провели на підприємствах, де працювали кримські татари, демонструючи неприхований тиск.
Попри це, значна частина кримських татар сприйняла Указ як можливий шанс на повернення, чого вимагали десятиліттями. Але швидко стало очевидно, що політика залишалася незмінною. Перші спроби репатріації завершувалися вигнанням, адміністративним тиском і навіть арештами.
Особливо жорстким періодом стали 1967–1969 роки — час піку репресій проти кримськотатарських активістів. І саме тоді, в травні 1969 року, в Ташкенті був заарештований генерал-майор Петро Григоренко — один із найпослідовніших захисників прав кримських татар. Його арешт став безпосереднім поштовхом до організації демонстрації в Москві.
6 червня 1969 року Енвер Аметов, Зампіра Асанова, Решат Джемілєв, Айдер Зейтуллаєв, Ібраїм Холапов та Ірина Якір розгорнули на площі Маяковського гасла:
“Комуністи, поверніть Крим кримським татарам!”; ”Припинити гоніння на кримських татар!”; “Свободу генералу Григоренку!”.
Демонстранти пробули на площі лише шість хвилин, після чого були затримані й доставлені до управління внутрішніх справ. Асанова, Аметов, Зейтуллаєв і Холапов були силоміць вислані назад у Новоолексіївку, Джемілєва – в Нижньобаканське. Їх врятувала лише міжнародна публічність наради, яка не дозволила одразу заарештувати учасників. Але подальші репресії не забарилися.
Кожен з учасників мав свою історію спротиву. Енвер Аметов двічі голодував на знак протесту й був насильно вивезений з Криму. Зампіра Асанова підписувала звернення до міжнародних інституцій, виступала перед керівництвом КДБ. Решат Джемілєв — активіст ще з 1950-х років — організовував мітинги, писав звернення, за що неодноразово зазнавав переслідувань. Ірина Якір, дочка репресованого правозахисника, вела хроніку дисидентських подій. Айдер Зейтуллаєв і Ібраїм Холапов так само були активними учасниками мирного спротиву, підписували звернення, брали участь у сидячих протестах.
Після акції Решат Джемілєв писав: “Я не сумнівався в тому, що радянська влада не пробачить нам настільки зухвалу акцію… Ми викрили відкрито перед світом брехливість її політики… Нас вивезли на периферію, щоб розправитися там без шуму…”
Так і сталося — Джемілєв був заарештований, а інші учасники зазнали репресій. Але навіть у ці темні роки кримськотатарський національний рух не зламався. Попереду були ще довгі десятиліття боротьби за право на повернення, за повагу до ідентичності й за історичну справедливість.
Історія боротьби кримських татар — це частина спільної боротьби за свободу, права людини та гідність. І сьогодні, як і тоді, ми разом відстоюємо ці цінності.