Назад до всіх новин

Справа Україна проти Росії щодо Криму в Європейському суді з прав людини

У зв’язку з окупацією Автономної Республіки Крим та м. Севастополя  Уряд України на підставі статті 33 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод подав до Європейського суду з прав людини першу міждержавну заяву проти Російської Федерації.

Заява охоплює скарги на порушення прав людини, гарантованих статтями 2 (Право на життя), З (Заборона катування), 5 (Право на свободу та особисту недоторканість), 6 (Право на справедливий суд), 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя), 9 (Свобода думки, совісті і релігії), 10 (Свобода вираження поглядів), 11 (Свобода зібрань та об’єднання) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), статті 14 (Заборона дискримінації) Конвенції у поєднанні зі статтями З, 5, 6, 8, 9, 10, 11 Конвенції, статті 18 (Межі застосування обмежень прав) у поєднанні зі статтею 6 Конвенції та статтями 1 (Захист права власності), 2 (Право на освіту) та 3 (Право на вільні вибори) Першого протоколу до Конвенції, статтею 2 (Свобода пересування) Четвертого протоколу до Конвенції, статтею 1 (Загальна заборона дискримінації) Дванадцятого протоколу до Конвенції.

Основна мета – доведення факту ефективного контролю РФ над частиною території України та захист порушених прав людини на тимчасово окупованій території АРК.

14 січня 2021 року ЄСПЛ ухвалив  рішення взяти до розгляду позов України проти РФ щодо Криму. 

Рішення ЄСПЛ має два важливих аспекти.

По-перше, Суд попередньо (prima facie) визнав, що РФ встановила ефективний контроль над півостровом, починаючи з 27 лютого 2014 року (а не, як заявляє РФ, з 18 березня 2014 року, коли було підписано т.зв. договір про приєднання Криму до РФ). 

Суд обґрунтовує це рішення такими аргументами, як збільшення у два рази військової присутності РФ у Криму за період від кінця січня до середини березня 2014 року; елітний статус розгорнутих сил, які переважали українські ЗС у Криму; факт того, що РФ не мала іншої причини розмістити ці сили, окрім набуття контролю над територією; заяви офіційних осіб РФ, у т.ч. Президента Путіна, які дали підстави «визнати, що РФ роззброїла підрозділи української армії й правоохоронних органів» та що «російські військові дійсно підтримували сили Кримської самооборони». 

Отже, ЄСПЛ встановив наявність ефективного контролю РФ над територією Криму за допомогою російських збройних сил. Таке рішення можна опосередковано вважати визнанням фактичної окупації Кримського півострова внаслідок агресивних дій РФ.     

По-друге, ЄСПЛ попередньо визнав наявність систематичних порушень прав людини з боку РФ у тимчасово окупованому Криму, починаючи від 27 лютого 2014 року, за майже усіма (14 із 17) заявлених Україною пунктами звинувачення (Суд не буде розглядати звинувачення на адресу РФ у таких порушеннях прав людини, як вбивства українських військових, націоналізація приватної власності українських військових, затримання іноземних журналістів, оскільки Суд не побачив системності цих порушень). 

Натомість предметом розгляду будуть факти насильницьких зникнень та браку їх розслідувань, випадки затримань та жорстокого поводження, вторгнення у приватне житло, утисків релігійних організацій, ЗМІ та мирних протестів, експропріації приватної власності (крім власності українських військових), утисків української мови та дискримінації кримських татар. Суд також визнав наявність і розгляне порушення, пов’язані з витісненням Росією українського законодавства та правосуддя на окупованому півострові, неможливістю мешканців Криму ухилитися від набуття громадянства РФ та обмеженням свободи переміщення з і на територію Кримського півострова.  

Обидві позиції ЄСПЛ (щодо дати початку ефективного контролю та щодо наявності систематичних порушень) є попередніми. Тому на етапі розгляду справи по суті українська сторона представить докази, аби ці позиції Суду були підтверджені в остаточному рішенні у справі. У такому випадку рішення Суду стане істотним елементом міжнародно-правового визнання РФ державою-агресором, притягнення її до відповідальності, а також основою для подальших дій з повернення Криму.